ua ru

Чим жорсткіша маска на обличчі, тим більше хвилювання приховане всередині

Як можна спостерігати, більшість вітчизняних керівників виходять на публіку з кам’яними незворушними обличчями, видно, вважаючи, що це додає їм солідності. Але найчастіше це маскування ні до чого доброго не призводить, тому що внутрішнє напруження нікуди не зникає і його видає мова тіла: то руки трохи тремтять, то голос зривається, то ноги під столом чечітку “відбивають” і т.п. Ставлення до такого оратора одразу ж змінюється — за ним більше спостерігають , ніж слухають, і вже тим паче йому мало довіряють.

Газета «Бізнес»№3 (1094), «Чим жорсткіша маска на обличчі, тим більше хвилювання приховане всередині», – стверджує Ольга Габлюк, засновник «Школи Красномовства» ( м.Київ)

Психологи стверджують, що слова несуть лише 4% інформації, 96% передається через так звані мікровирази. Експерт у сфері публічних комунікацій, психології спілкування, засновник столичної “Школи Красномовства” Ольга Габлюк розповіла, як навчитися керувати власними реакціями. Наше спілкування з таким українським доктором Лайтманом у спідниці (герой відомого американського телесеріалу. — Ред.), звичайно ж, не обійшлося без експериментів на кореспондентові БІЗНЕСу.

— Жести, міміка підсилюють значимість слів. Але напевно ними потрібно вміти керувати, щоб не було зворотного ефекту, коли рухи промовця дисонують з його словами.

— У нашій підсвідомості існують мнемічні сліди — відбитки переживань, типові реакції, які формуються, коли ми потрапляємо в будь-які ситуації. Відповідно, тіло на рівні жестів, міміки реагує на різні зовнішні подразники. І контролювати ці реакції внутрішньо, скажімо так, на мікрорівні, взагалі-то, неможливо, але стримуватися можна. Якщо я вам буду протягом години ставити незручні запитання, незабаром ви навчитеся не видавати свою розгубленість, паніку, переляк.

— А давайте проведемо експеримент. Задайте мені серію незручних питань і проаналізуйте мою реакцію, щоб було зрозуміло, як обличчя та жести можуть видати розгубленість.

— Добре. Почнемо. Чи вважаєте ви себе професіоналом?

— Е-Е-Е… в якійсь мірі та-а-ак…

— Тобто ви не професіонал?

— Професіонал в чому?

— А чому ви в собі так сумніваєтеся?

— М-М-М… Добре, здаюся.

— А цього для мене досить. Особисті питання, зокрема пов’язані з професіоналізмом, — найскладніші для людини. Тому є одна хитрість: коли вас запитують, чи вважаєте ви себе професіоналом, потрібно, не роздумуючи, відповідати “так”. Ви ж почали розтягувати слова, це говорить про міркування. Виходить, ви не впевнені у відповіді.

При цьому одразу опустили очі, пішли від зорового контакту із мною. Тобто відчуваєте незручність, вам явно некомфортно. А тепер уявіть, що подумає ваш співрозмовник? Він же не знає, що ви, припустимо, самокритичні та просто ще не досягли тих вершин у професії, які самі собі поставили. Виходить, своїми відповідями та мімікою ви змусили співрозмовника засумніватися у вашому професіоналізмі.

Коли люди слухають чиюсь промову, виступ, звернення, вони сприймають образ промовця вцілому. При цьому якщо слова, жести та міміка не синхронні, то виникає відчуття: щось недоговорюють, викручуються або не впевнені у власних словах.

Наприклад, керівник говорить співробітникам про нові перспективні проекти або повідомляє новини про успіхи, але при цьому в нього кам’яне обличчя. Виникає відчуття, що він просто бреше. І ті факти, про які говорить такий керівник, переважно забуваються, а от загальне враження від його виступу залишається. Так вже влаштовані люди: відчуттям ми віримо більше.

— Тобто треба частіше посміхатися?

— З посмішкою теж не все так просто. Посміхатися багато хто не вміє. І саме нещирість посмішки дуже легко “читається” за мімікою рота та очей. Якщо піднімаються тільки куточки губ, а очі нерухливі — це фальшива посмішка. Так само зчитується і презирство — куточки губ ледь помітно опущені або просто в якийсь момент сіпнулися донизу.

Інша справа, що ми часто настільки захоплені собою під час бесіди, що не зауважуємо цього. Не помічаємо зміни в тональності власного голосу, в паузах. А це ті деталі, які допомагають зрозуміти відношення людини до того, що вона, власне, говорить. В моїй практиці був такий випадок. Топ-менеджеру великої компанії необхідно було виступити перед своїми співробітниками, щоб внести ясність щодо непростої ситуації, яка виникла в організації.

Він, варто зазначити, не був призвичаєний виступати перед великою аудиторією (співробітників було близько 100 осіб.), тому попередньо ми з ним “вчилися” демонструвати впевненість та спокій. Одна з необхідних умов в цій ситуації — перехід на більш низьку тональність голосу. Низькі голоси завжди вселяють більше впевненості.

Окрім того, не можна говорити монотонно. Слід робити паузи: після п’яти-шести слів — одна невелика пауза, що дозволяє нормально зітхнути, набрати в легені достатньо повітря. Звичайно, більш довгі паузи потрібно вставляти тільки за змістом.

Тепер про погляд. Необхідно дивитися людям в очі. І обов’язково стежити за реакцією публіки. Адже настрій слухачів може змінитися, і тоді слід вчасно змістити акценти в своєму зверненні.

Що стосується жестів: якщо мовлення стримане і важливо підкреслити впевненість у своїх словах, їх має бути небагато. В описуваному випадку ми використовували чіткі, відкриті жести рукою з піднятою нагору долонею. Таке положення долоні демонструє доброзичливість. А от коли людина жестикулює з опущеною вниз долонею, він апріорі підкреслює своє домінантне положення стосовно співрозмовника. Є ситуації, коли це необхідно зробити навмисно. Наприклад, під час переговорів, щоб у такий спосіб продемонструвати свою принципову позицію.

— Один мій знайомий бізнесмен запевняв, що майже всі українські керівники вже навчилися керувати своїми емоціями, мімікою, жестами. А от “поведінка” ніг видає людину. Тому знайомий поставив у своїй кімнаті для переговорів скляний стіл, щоб краще орієнтуватися в настрої партнерів.

— Дуже чоловічий підхід (сміється). Ноги, дійсно, видають наші емоції. Причому в чоловіків, коли вони сидять або стоять, ноги перебувають у русі частіше, ніж у жінок. Вони притупують, смикають ногами.

Це може говорити про хвилювання, невпевненість. Але важливо розуміти причину цієї невпевненості.

Адже зовсім не обов’язково співрозмовник хвилюється тому, що не певен у своїх словах. Може, це перші його переговори, та ще й на вищому рівні. Інший приклад. Якщо в одного з учасників переговорів ноги спрямовані убік дверей, а не до співрозмовника, то більшість це розцінюють як неповагу, прагнення уникнути контакту.

Насправді ж людина, можливо, просто хоче до туалету, і тіло видає підсвідоме бажання вийти. Так що будь-який жест має свої причини. От ви зараз, я помітила, смикаєте ніготь. З одного боку, це може видавати ваше хвилювання, з іншого боку, як жінка, можу припустити, що кутикула навколо нігтя створює вам фізичний дискомфорт.

— Так і є!

— У людини сильна м’язова пам’ять. Наше тіло знає, як реагувати на ту чи іншу ситуацію. З одним з моїх учнів ми відпрацьовували різні жести, рухи, доречні в конкретних ситуаціях. Він, як і більшість чоловіків (це біологічна особливість), сідав і відразу ж розводив коліна. З погляду біології — природна поза, але в суспільстві вважається неетичною.

Я пропонувала йому спробувати зводити коліна та ледве заводити під себе одну ногу. Це поліпшує поставу. До речі, вона багато що вирішує. Поспостерігайте, більшість людей сидять, ледве подавшись уперед. Під час бесіди це поза активного слухача, яка демонструє зацікавленість. Але проблема в тому, що при цьому багато хто горбиться.

А це вже говорить про внутрішню позицію людини,яка піддається впливу, яка з усім погоджується. Це поза слабкої людини. Вчені проводили експеримент — заміряли рівень гормонів у людей, які дві хвилини сиділи в такій напівзігнутій позі, з опущеними плечима та схрещеними руками (поза слабкості). Потім ті ж дві хвилини люди сиділи в позі сили: пряма спина руки, що невимушено лежать на підлокітниках крісла.

В результаті у тих, хто перебував у позі сили, змінювався рівень гормонів, і вони поводилися більш активно, розкуто, вільно. Можна навіть без експериментів уявити, кого ми можемо надихнути, захопити, коли сидимо перед співрозмовником напівзігнутими і при цьому говоримо щось позитивне, що нібито надихає.

— Щоб усе виглядало природно, і міміку, і жести можна відрепетирувати. Але як справитися зі своїми емоціями, які найчастіше і диктують певну манеру поведінки?

— В роботі я часто зустрічаюся з бізнесменами, топ-менеджерами, які приховують свої емоції під маскою непорушного спокою. У них кам’яні незворушні обличчя, тому що все ще живе стереотип: великий начальник має бути важним, грізним та лячним. Говорять, що бояться — значить, поважають. Але, коли вони надягають таку маску, вони не розуміють, що роблять тільки гірше. Чим жорсткіша маска, тем більше хвилювань приховано всередині.

Воно накопичується та видає себе через дрібну моторику: людина стукає пальцем, смикає каблучку, окуляри, перебирає сторінки документів і т.ін. Може мимоволі смикатися плече. Це говорить про те, що людина в цей момент дуже незручно себе почуває. І тіло намагається компенсувати цей психологічний дискомфорт рухом плечей.

З боку може здаватися, що не все так райдужно, як говорить співрозмовник з кам’яним обличчям. Але насправді не завжди топ-менеджерам необхідно показувати свою незворушність. Іноді необхідно зіграти роль свого хлопця. Інакше заяви такого топ-менеджера просто ніхто не сприйме. Аудиторія не повірить і не підтримає. Але проявляти дружелюбність у нас бояться, тому що спрацьовує стереотип про грізного боса.

— Чи складно його змінити?

— Якщо для конкретної людини ця поведінка типова, то складно. Подумайте самі, він займає високу посаду в компанії. І образ неприступного суворого боса вже сформований. Мінятися завжди страшно.

Чого ми, люди, побоюємося найбільше? Стати об’єктом для критики та каверзних зауважень. Їх же неможливо вгадати, а виходить, і підготуватися до них теж.

Неадекватна реакція в цьому випадку може видавати емоційну незрілість керівника. Емоційно зріла людина, перш ніж зреагувати на зовнішній подразник, ту ж образливу репліку, наприклад, бере паузу та думає. Насамперед — про наслідки своєї емоційної нестриманості. Припустимо, хтось зі слухачів говорить: “Все сказане — повна нісенітниця”.

І звичайно на таку репліку керівник відразу намагається заперечити. Але треба розуміти, що подібні зауваження, по суті, неконструктивні. Людина, що їх озвучила, навряд чи бажає почути щось у відповідь. В такому випадку я рекомендую спокійно уточнити, що конкретно зі сказаного викликає сумніви. Відповідаючи на критику, краще не повторювати слова з яскраво негативним забарвленням: дурниця, туфта і т.п.

Щоб не фіксувати ці слова в пам’яті аудиторії. Щойно пролунало критичне зауваження або питання з кепкуванням, потрібно встигнути тієї ж секунди справитися з собою та дуже впевнено звернутися до того, хто запитує. Одного разу на одному з корпоративних тренінгів мені зустрівся шкідливий скептик (такі люди є завжди), який спробував поставити під сумнів мій особистий досвід.

Ви б знали, що діялося в мене всередині, коли він привселюдно закинув мені каверзне запитання про псевдонауковість моєї авторської методики. Це були жах та паніка! Але я зовсім спокійно вимовила першу, що прийшла мені на розум, назву книги, де можна почерпнути потрібну інформацію.

Причому свідомо назвала найстаріше видання — щоб ймовірність знайти його була мінімальною. І відразу ж перервала з цією людиною зоровий контакт. Таким чином, справилася зі своєю панікою, не видавши її поглядом. Це називається “взяти себе в руки”. Маю зазначити, що в цій справі найкраще виручає незворушність.